Тарас Шевченко і незалежна Україна. Тарас Григорович Шевченко являється духовним батьком українців, бо він повернув їм почуття національної гідності, втрачене в значній мірі в результаті двохсотлітнього гноблення українців Російською імперією, починаючи з 1654 року, коли Гетьманська держава Україна, створена в результаті 6-літньої війни з Польщею без допомоги тодішнього Московського царства, а з допомогою кримських татар, уклала Переяславський договір з Московським царством про дружбу і взаємодопомогу. Повернув своєю безмежною любов’ю до українців і України, палкими закликами пробудитись, згадати про свою національну гідність і боротися за відновлення незалежної української держави. Шевченко закликав в своїй поезії, що поневолені українці будуть жити добре лише в своїй незалежній національній державі. В своїй хаті своя й правда І сила, і воля. Він перший поставив саме таку умову для звільнення українців від гноблення. І він був один. Хоча водночас з ним жило багато видатних істориків, етнографів і літераторів, та ніхто не став поруч з ним. Мабуть, з докором він звертався до Миколи Гоголя , який талановито показав героїчні та смішні сторони характеру українців, щоб розважити російську багату публіку. Але не встав на захист тодішніх поневолених українців, не страждав за них душею, йому було байдуже: За думою дума роєм вилітає, Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й Бог не бачить. Кому ж її покажу я І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово? Всі оглухли---похилились В кайданах… байдуже… Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. І тяжко було йому усвідомлювати, що його самопожертва заради звільнення українців від колоніального рабства не знаходить дружнього відгуку в серцях освічених українців: Хіба самому написать Таки посланіє до себе, Та все до чиста розказать, Усе, що треба, що й не треба. А то не діждешся його, Того писанія святого, Святої правди ні од кого, Та й ждать не маю од кого, Бо вже б, здавалося, пора: Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я «Кобзаря», А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. Врешті він з цим змирився і не проклинав свою долю, бо зрозумів, що єдине, що йому доля приготувала---це вічна слава: --- Учися, серденько, колись З нас будуть люде, -- ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава --- заповідь моя. З душевним болем і розпачем він роздумував, чому ж така тяжка доля спіткала українців: За що ж боролись ми з ляхами? За що ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра? Засівали І рудою поливали … І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось? Уродила рута … рута … Волі нашої отрута. А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна, Бур’яном укрилась, цвілью зацвіла. В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила. А дітям надію в степу оддала. А надію … Вітер по полю розвіяв, Хвиля морем рознесла. Кожне слово в цих рядках несе прихований зміст. «Руда» це кров. «Нива» це поле битви за незалежність України. «Рута» це бур’ян, як образно називає поет зраду, страх, підлість, підлабузництво. користолюбство, які отруїли, знищили волю, незалежність українців і національну гідність. Себе він називає «юродивим» за те, що один, жертвуючи своїм благополучним життям, на диво розсудливим людям, протестує проти ганебної для українців дійсності. «Бур’ян і цвіль» це духовний занепад українців і байдужість до своєї долі, виховані жорстокими розправами над тими, хто протестував проти поневолення. «Калюжа і болото» це місця де царський уряд змусив молодих і здорових козаків будувати Петербург та канали, втрачаючи своє здоров’я і життя. «Дупло холодне» це скорена Україна. «Гадюки» це російські окупанти. А «діти» це українські селяни, що жили надією на краще життя. Та даремно. Він так писав про причини тяжкого становища українців і застерігав їх від байдужості до своєї долі: Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі, А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара, Карає тяжко? За Богдана, Та за скаженого Петра, Та за панів отих поганих До краю нищить. Поет вважає, що Хмельницький зробив помилку, пішовши на військове об’єднання з Московським царством. Хоча ця помилка була вимушеною. Бо перед ним стояв вибір за прислів’ям: «Куди не кинь ---скрізь клин». Та й про московитів він був кращої думки. А вийшло: Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй Богдане! Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали. Спостерігаючи загарбницьку поведінку московського уряду в Україні після Переяславської Ради, Хмельницький зрозумів свою помилку і збирався виправити її, розпочавши переговори з королем Швеції. Та передчасна смерть не дала йому це зробити. І можливо ця смерть була справою московських агентів. А його найближчий соратник Іван Виговський, ставши Гетьманом, завершив переговори зі шведами на умовах, узгоджених ще при житті Хмельницького. Він відновив союз з Кримським ханством, розірваний на виконання умов договору з Росією. І розпочав переговори з Польщею, які закінчились укладенням Гадяцького договору. Згідно нього Україна розривала союз з московським царем і проголошувалась Великим князівством Руським, яке входило на рівних правах до складу федеративного утворення ---Речі Посполитої. Дізнавшись про такі дії Виговського, московський цар Олексій Михайлович послав на Україну 150-тисячне військо. В союзі з татарами і поляками в бою під Конотопом в липні 1659 року Виговський вщент розгромив московське військо. Все йшло до розриву з Московським царством. Та саме в ці часи і почала рости ота рута, бур’ян, про який писав поет. Ще до Конотопської битви проти Виговського виступили, підбуривши козаків, полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорізької Січі Яків Барабаш. Очевидно, московський цар їх уже тоді купив. В бою під Полтавою Виговський спільно з татарами розгромив їх в червні 1658 року. Обоє загинули. Це був перший випадок після смерті Хмельницького, коли українці під проводом його соратників билися між собою на радість ворогам. І це був перший крок до знищення України, як держави. Ударом в спину Виговському і Україні був похід козаків на Крим в 1659 році під проводом вінницького полковника Івана Сірка. Саме коли татари разом з Виговським і поляками воювали з москвинами. Розлючені татари покинули Виговського і кинулися додому, руйнуючи все на своєму шляху і беручи в полон тисячі українців. Сірко, звісно, втік від них. Це була друга рута і другий крок до занепаду України. Третьою рутою і третім кроком до занепаду України був виступ проти Виговського в тому ж 1659 році старшинської опозиції, очолюваної переяславським полковником Я. Сомком, полковником чернігівським В. Золотаренком і полковниками І. Безпалим та В. Цюцюрою. Очевидно, ці полковники вже добре зріднилися з московським царем і віддавали свій рідний народ на поталу загарбникам. В умовах поширення зради національних інтересів козацькою старшиною гетьман Виговський зрікся булави. Скориставшись цим, московський цар послав нове військо і воно в жовтні 1659 року захопило Лівобережну Україну. Так звані «брати» не втрачали жодного сприятливого випадку, щоб загарбати українські землі. А той Сірко і в 1660-1661 роках продовжував набіги на Крим. І тим налаштовував татар проти українців. В 1663 році він став кошовим отаманом. І надалі так само приносив шкоду українцям на користь московському царству. За що його і прославила російська пропаганда. І, навіть, художник Ілля Рєпін, очевидно, під її впливом, написав картину про запорозьких козаків, на якій, нібито, зображений Іван Сірко. Прояви непослуху гетьману зі сторони вищезгаданої старшини і стали початком безвладдя в Україні. В історії України цей період назвали Руїною. Тобто на протязі нього завдяки ворожнечі між різними старшинами була зруйнована гетьманська держава. Саме в цей період народилося гірке прислів’я: «Де три українці --- там два гетьмани». Гетьманом України після Виговського в вересні 1659 року на Генеральній Військовій Раді в Переяславі, в оточенні 40-тисячного московського війська, під тиском промосковськи налаштованої старшини, обрали Юрія Хмельницького, який не мав власної твердої національної позиції. Зразу ж він підписав новий Переяславський договір між Гетьманщиною і Московською державою. Згідно цього договору Гетьман не мав права вести самостійну зовнішню політику. Йому з Військом Запорізьким не дозволялося вступати в війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам. Українські загони повинні були піти із Білорусі. Козацька Рада не могла без згоди московського уряду переобирати Гетьмана. Київський митрополит повинен був визнати верховенство московського патріарха, а новообраному митрополиту заборонялось приймати посвяту від константинопольського патріарха. І в Україні значно збільшувався контингент царських військ. Отак брати, як зараз називають росіян проросійські елементи і комуністична пропаганда, влізли в Україну і вже через два роки після смерті Богдана Хмельницького фактично позбавили її незалежності. Українське прислів’я в такому випадку каже: «Пусти свиню за стіл, так вона й ноги на стіл». Тепер вже сусіди України продовжували воювати за українські землі не з українцями, а між собою. А українці, воюючи на боці когось із них, захищали вже чужі інтереси. В 1660 році розпочалася нова війна між Польщею і Московією за українські землі. Та коли 40-тисячне московське військо попало в оточення 70-тисячного польсько-татарського війська аж на Волині, Юрій Хмельницький з 20-тисячним військом не допоміг оточеним. Навпаки, він уклав з поляками Слободищенський трактат, згідно з яким Україна знову входила до складу Польщі на умовах Гадяцького договору 1658 року. Але тепер вже як автономія на чолі з Гетьманом. І зобов’язувалась спільно з поляками воювати проти Московського царства, а також не нападати на Кримське ханство. Однак проти цього договору знову виступили лівобережні полки на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком. Це поклало початок розділу України на Правобережну і Лівобережну. Юрій Хмельницький в 1661-62 роках здійснив проти них декілька походів, які завершилися невдачею, через те, що їх підтримувало московське військо. Навесні 1662 року на козацькій раді Переяславського полковника Я. Сомка було обрано наказним гетьманом Лівобережної України. А в жовтні 1662 року на раді в Чигирині було обрано вже Гетьманом Правобережної України соратника Виговського полковника Павла Тетерю. Втративши владу над усім козацьким військом , Юрій Хмельницький в січні 1663 року відмовився від гетьманської булави. Надалі Гетьмани мінялись, мирились, об’єднувались, але зрада завжди знищувала будь-які намагання об’єднати Україну і відновити її незалежність. А Росія при всякій нагоді обмежувала права українців, аж доки не знищила Запорізьку Січ, відмінила виборну посаду Гетьмана України, ліквідувала козацтво, переселивши рештки організованих козаків на Кубань, заборонила друкувати будь-які книжки українською мовою, заборонила викладання української мови в навчальних закладах, ввела кріпосне право. В 1678 році Юрій Хмельницький за підтримки турків проголосив себе «князем сарматським Малої Росії-України». Може це з його подачі російські царі стали називати Україну «Малороссией»? І от Шевченко закликає відновити державність України. Знайшлися українці, які прочитали його і зрозуміли його святу мрію. При першій же нагоді, після падіння царської влади в Росії в 1917 році, Україна була проголошена Народною Республікою. Але в провідники їй нав’язались люди, які або не зрозуміли Шевченка, або свідомо зрадили українців. Бо, УНР вони проголосили як автономію у складі Росії. Українська Центральна Рада, УЦР, спочатку не бажала створення незалежної України, тому що вірила в кровну близькість росіян і українців, в те, що росіяни не зроблять ні за яких обставин зла українцям. Більшість в УЦР складали фракції Української партії соціалістів-революціонерів, УПСР, і Української соціал-демократичної робітничої партії, УСДРП. УЦР розпустила по домівках, або відправила на німецький фронт більше двох мільйонів озброєних, вимуштруваних, патріотично налаштованих українських вояків. Бо вважала власні військові сили непотрібними Україні, як складовій частині Росії. Та ще й керівник її уряду Володимир Винниченко наказав заарештувати і відправити на Румунський фронт організатора створення українських військових частин в самій Російській армії, Миколу Івановича Міхновського, за те, що той наполегливо вимагав від УЦР проголошення незалежної України. А демократичний Тимчасовий уряд Росії , визнавши автономію України, погодився на створення українізованих частин в російській армії. Ці частини були найнадійнішими в російській армії. І готові були захищати незалежну Україну. Та минуло небагато часу і до влади прийшли більшовики. Леніну Україна була потрібна в першу чергу своїми родючими землями , багатими надрами, працьовитим народом. І без усякої автономії. Ніякого самоврядування. Все повинен вирішувати російський уряд. Тому він організував збройне захоплення України, знищення патріотів. Це дуже добре вдалося, бо армії, здатної дати відсіч загарбнику, в України вже не було. І головними винуватцями цього були, безумовно, Голова УЦР Михайло Грушевський і Голова уряду УЦР Володимир Винниченко. Вони зіграли в Україні роль провокатора попа Гапона, закликавши українців до створення власної держави і залишивши їх без сильної армії на побиття білим і червоним загарбникам і, навіть, на знущання проросійського анархіста, батька Махна (Міхненка Нестора Івановича). А самі потім спокійно доживали свій вік у згоді з комуністами --- Грушевський в СРСР, а Винниченко за кордоном. На них не полювали, їх не вбивали комуністичні вбивці, як це було, наприклад, з Симоном Петлюрою чи Євгеном Коновальцем. Це також рута в українській історії. І от настав 1991 рік. Доля ще раз подарувала українцям можливість створити самостійну Україну. Завдяки колосальним зусиллям Народного Руху України під проводом В’ячеслава Чорновіла її створили. І дивно, що провідні політики і новітні історики незалежної України не дали справедливу оцінку злій ролі тих провокаторів в долі мільйонів українців. А Грушевського ще й помістили на 50-ти гривневій купюрі. Вище за Богдана Хмельницького. Мабуть ті, хто приймали про це рішення або не знали справжньої історії, що ганебно, або самі такі, як вони. Про таке з болем писав Шевченко: Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її обкраденую збудять. І не закликав до прощення тих людей , а закликав Україну воскреснути, спочити і затим сказати своїм «лукавим чадам; лихим, безчесним, зрадникам, криводушним», що «правда-мста» їх знайде, люди їх, «біснуватих» «на хресті … без ката розтнуть, розірвуть, розіпнуть» і «їхньою собачою кровію, собак напоять». Тобто за зраду народу він вважав справедливою найтяжчу кару. На жаль, життя народу в незалежній Україні не покращилося, а набагато погіршало, ніж було в СРСР. І слова Шевченка відображають сьогоднішню дійсність: Доборолась Україна До самого краю. Більше ляха свої діти Її розпинають. А сталося це тому, що та ж рута заполонила Україну. З Шевченкових часів вона розрослася ще пишніше завдяки україноненависницькій політиці царських і комуністичних урядів. На жаль, підлість активна і без упину атакує чесність. Тому й отримує більше перемог. Так сталося і у нас. Держава наче б то нова, а править в ній все та ж комуністична номенклатура. Бо вона ж: Отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!... А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята: «Нехай, --- каже, --- Може так і треба». Коли в лютому1986 року Генсек КПРС Михайло Горбачов запропонував радянському народові розвивати гласність і демократію, не всі сприйняли цю пропозицію. Ми не знали іншої правди крім тої, яку людям вдовбувала комуністична пропаганда. І тут передовим загоном в новому суспільному розвитку стали журналісти. Завдяки їм людям стало відомо багато чого з того, що замовчувалось, або перекручувалось комуністичною пропагандою. І перш за все стало відомо, як Російська імперія пригноблювала українців. Та в Україні виявилося багато людей, яких брехня комуністів влаштовує. Бо вони вважають своєю батьківщиною Росію. А Україну вважають однією із областей Росії. Хто ці люди? Це частина росіян, яких переселили на Україну, або які самостійно приїхали із Росії на родючі українські землі і під тепле українське сонце. До 1991 року вони почували себе удома, бо скрізь державною мовою була російська. Коли ж державною мовою стала українська, то ті з них, хто не поважає українців , як господарів свого дому, почали добиватися введення російської мови, як державної. А потім виникло питання голодомору в Україні в 1932-33 роках. Вони не хочуть визнавати, що голод в Україні було створено штучно, що загинуло не менше 7-и мільйонів невинних людей. Бо саме росіяни були основними виконавцями злої волі комуністичних катів. А зараз, коли правда про голодомор відкривається в усій своїй жахливій реальності, вони починають видумувати різні небилиці про неврожай, про втричі меншу кількість загиблих, про те, що і в інших районах СРСР був такий же голод. На неврожай в 1932 і 1933 роках нарікань у селян не було. Число загиблих зараз можна зменшувати , бо комуністична влада забрала в ЗАГСах дані про померлих від голоду в 1933 році, бо вона ще в той рік уже ховала сліди злочину. А відносно такого ж голоду в інших районах, то це може й вірно. Але то були райони також заселені українцями. І нехай вони про своє горе спершу самі розкажуть. Крім того тут голодувала ціла країна. А там окремі області, що значно менше за населенням. Наступним стало питання про вступ України до НАТО. Маючи трагічний і сумний досвід співіснування з Росією, українці вже не бажають створювати з нею будь-які союзи. Бо Росія віками свого існування виправдала прислів’я: « Поклади їй в рот палець, так вона і руку відкусить». Підтвердженням цього є також величезні простори загарбаних територій і сотні поневолених народів. Ставати Україні позаблоковою державою не по кишені. Бо лише такі три держави, як США, Росія і Китай, маючи ядерну зброю і могутні армії, можуть розраховувати на самозахист. Україні ж краще за все об’єднати свої оборонні зусилля з країнами, які поважають право інших країн на незалежність. А такі країни і знаходяться в НАТО. Про те, як Росія поважає право інших народів будувати свою державу, видно на прикладі Чечні. Шевченко один, із тодішніх літераторів, засудив захоплення Кавказу Росією. Всі російські знаменитості, Пушкін, Лермонтов, Толстой і інші, писали про цю війну з позиції загарбника, не піддаючи сумніву її правомірність. А Шевченко побачив її з позиції поневолюваного народу і з позиції тих росіян, які втратили на ній своїх близьких: Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло кістьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов’їх. А дівочих, Пролитих тайно серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки --- море розлилось, Огненне море! І він гаряче підтримує борців за свою свободу: І вам слава, сині гори, кригою окуті. І вам лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся --- поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Отак себе Росія показала і в 21-му столітті. Знову винищила чеченців у їх рідному домі. Отже, ті росіяни, які ведуть себе на Україні, як колонізатори, не бажають вступати до НАТО, а бажають союзу з Росією в будь-якій формі. Основне, щоб не відриватися від Росії. І ще одне питання викликає абсолютно протилежні оцінки українських патріотів і росіян-колонізаторів: про оцінку діяльності борців за волю України. І не дивно. На те вони й колонізатори, щоб борців за свободу вважати ворогами. Вони кажуть, що Україна добровільно возз’єдналася з Росією, а якісь зрадники обох народів хочуть їх роз’єднати. А Шевченко писав так: Отаке-то Зиновію, Олексіїв друже! (Московського царя звали Олексій Михайлович) Ти все оддав приятелям. А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам…Може й справді! Нехай так і буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! […] Встане Україна. І розвіє тьму неволі. Настало 21-ше століття і Україна встала. Оце вам і Микола Міхновський, і Симон Петлюра, і Євген Коновалець, і Степан Бандера, і Роман Шухевич, і Василь Крук , і Василь Стус, і В’ячеслав Чорновіл, і Микола Руденко, і десятки тисяч інших патріотів України, які за імперською царською і комуністичною оцінками були і є націоналісти і буржуазні, і які завгодно страхіття, аж до фашистів. І першим найзаклятішим націоналістом був Тарас Шевченко. За що його, академіка живопису, талановитого поета і письменника в 33 роки, неначе хлопчака, забрили в солдати, або, як тоді казали українці, в москалі, і там в закаспійській пустині промучили 10 років. І стерплять українці цих росіян-колонізаторів, що влізли в чужу хату і кажуть, що вони в ній господарі і українці повинні робити так, як вони захочуть. Бо так склалася історія України. Нехай собі живуть, нехай собі кажуть. Є ж і росіяни, які поважають українців, так само, як і українці їх. Так, як українці в Росії поважають російську мову і російську культуру. І це нормальні людські відносини. А от зрозуміти і стерпіти тих українців і представників інших націй, зокрема євреїв, які в незалежній Україні завзято відстоюють інтереси Російської імперії, не можна. Їхні найзавзятіші представники зібралися в сьогоднішніх парламентських партіях КПУ, ПР, непарламентських СПУ, ПСПУ та деяких інших. Дивлячись на них по телебаченню, слухаючи їх, розумієш, що це люди , які здебільшого в школі були двієчниками, з дитинства звикли списувати у когось відповіді. Наприклад, демократичні сили організували багатотисячні протести на майдані і вони повторюють це, підкупляючи людей; демократичні сили організовують протести в ВР проти намагання змінити зовнішньополітичний курс України і вони, використовуючи дрібні і надумані приводи, перекривають доступ до трибуни, нахабно займають крісло голови Верховної Ради і не дають йому можливості працювати; демократичні сили заявляють про необхідність скасування недоторканості і вони слідом заявляють про це, причому, щоб зробити свою пропозицію неприйнятною, пропонують заразом зняти недоторканість і з Президента, і з суддів; демократичні сили організовують диспути між різними політичними силами на «5-му» каналі, проводячи опитування глядачів про їхнє ставлення до думок, висловлюваних учасниками диспуту, і це ставлення виявляється якщо не рівнозначне, то з перевагою однієї з сторін не більше ніж в три рази, і вони організували «дуель» на каналі «ТРК Україна», причому підтримка глядачами їхніх представників переважає підтримку опонентів в 100, в 1000 разів. А чого бавитися? Покажемо те, що хочемо, хай дурні люди думають, що це й насправді так. Та в житті вони пробилися наверх завдяки винятковій здатності пристосовуватися до обставин. Здебільшого це бувша партійна і комсомольська верхівка, та сучасні комуністи, найхарактернішими якостями яких є: довгий язик, вміння своєчасно лизнути чи гавкнути, безапеляційне виконання наказів вищестоящих, зверхнє ставлення до нижчестоящих, нестримне бажання пролізти наверх, вміння думати, що говорять, а не говорити те, що думають, відсутність совісті і честі. І от ці люди створили собі в СРСР гарне життя з гарною перспективою, аж тут партія і держава розвалилися. Коли так, то вони здебільшого швиденько змінили шкуру і ось вже галасують про свою любов до України, до бідного народу і тільки вони зможуть в незалежній Україні ощасливити її народ, а не якісь там націоналісти. І нова КПУ з усіх сил старається бути попереду всіх цих зрадників незалежної України. Оце й є рута незалежної України, що не дає їй забути довгі роки рабства і намагається знову повернути в нього українців. А що ж народ? А народу з 1654 року почали вдовбувати в свідомість, що треба любити все російське. А то буде погано. І таки вбили. А ще 73 роки виховували неповагу до законів і моралі. Не словами, а дійсністю. Хочеш краще жити---обдурюй, кради, давай хабарі, підлизуйся, кажи на чорне біле. І як такий народ, що в більшості сприйняв цю науку, міг поцінувати людей чесних, а отже і бідних? За їх логікою такі люди не вміють жити для себе, а отже і людям гарного життя не створять. Та й невідомі ж вони . Он є партійні і комсомольські керівники, ми їх знаємо, оті зможуть. У них є машини, дачі, розкішні квартири, коханки на утриманні. Ото люди. А ще он бізнесмени. Теж здібні люди. А що цей бізнес робився протизаконними і аморальними засобами їх не лякало. То не страшно: «Він вже накрався, тепер не буде красти». Даремно. Міри жадібності немає. Якщо людина злодійкувата, то це на все життя. От і навибиралися. Оті їхні депутати створили в Верховній Раді закрите акціонерне товариство по пограбуванню народу і держави, побудували для себе і своїх близьких комунізм, яким комуністи водили за ніс 145 мільйонів людей цілих 73 роки. А крім того зробили такі умови вибору до ВР, що не лише самі постійно стають народними депутатами, а й їхні діти, що не мають навіть трудового стажу і родичі та знайомі. Швидко довели трудящий люд до зубожіння. А тепер завдяки затурканим комуністичною пропагандою людям і продажним жебракам знову й знову стають народними депутатами. І ще й Україну прагнуть повернути під владу Росії, а селян до кріпацтва. То ж, добрі люди, українці, читайте Тараса Шевченка, думайте про що він писав і робіть так, як він заповідав. Україна--- це мати всіх українців. І лише незалежність є запорукою гарного життя всіх українців. А її можна відстояти лише в єдності, до якої він закликав, називаючи селян-кріпаків «найменшим братом»: Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата--- Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! Бо тільки разом вони відстоять її незалежність і створять гарне життя для кожної людини. А найперше, не вибирайте собі в поводирі ворогів незалежності України. Тоді й будете багаті, щасливі і веселі, і будуть у нас веселі і міста, і села. Микола Сищенко, публіцист